Вища рада правосуддя звернулася до Комітету Верховної Ради України з питань правової політики з пропозицією розглянути питання про доцільність розроблення законодавчих змін для поетапного запровадження міжсудового автоматизованого розподілу справ з урахуванням навантаження між судами однієї спеціалізації та інстанції.

Міжсудовий автоматизований розподіл окремих категорій справ між судами однієї спеціалізації та інстанції з урахуванням нормативного навантаження має стати дієвим механізмом гнучкого й рівномірного використання кадрового потенціалу судової системи без фізичного переміщення суддів.

Запропонована модель не змінює системи судоустрою, побудованої за  принципами територіальності та спеціалізації (стаття 125 Конституції України): розподіл відбуватиметься лише між утвореними законом судами тієї самої спеціалізації та інстанції.

Чинні правила територіальної юрисдикції (підсудності) закріплено у процесуальному законодавстві, тому реалізація міжсудового автоматизованого розподілу з урахуванням навантаження потребує внесення змін щонайменше до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Цивільного процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України.

Наводимо повний текст публічного звернення Вищої ради правосуддя, затвердженого рішенням ВРП від 21 липня 2026 року № 1485/0/15-26.

ПУБЛІЧНЕ ЗВЕРНЕННЯ

до Комітету Верховної Ради України з питань правової політики

щодо запровадження міжсудового автоматизованого розподілу справ з урахуванням навантаження

І. Загальна проблема надмірного навантаження в судах

Проблема надмірного навантаження в судах є однією з найбільш відчутних системних проблем судової влади України. Вона має не лише організаційний, а й правозахисний вимір, оскільки впливає на строки розгляду справ, передбачуваність судового процесу та доступ особи до ефективного судового захисту.

Надмірне навантаження призводить до накопичення залишків нерозглянутих справ, збільшення строків очікування судового рішення, зростання кількості скарг на суддів, ризику звільнення осіб від відповідальності у зв’язку зі спливанням строків, погіршення якості комунікації суду з учасниками процесу, а також до професійного вигорання суддів і працівників апаратів судів. У підсумку – це негативно впливає на доступ до правосуддя, авторитет суду та формує у громадян враження про неспроможність судової системи забезпечити своєчасний і ефективний розгляд справ.

Особливо небезпечним є те, що суспільство часто сприймає тривалий розгляд справ як недобросовісність конкретного судді або неналежну організацію роботи конкретного суду, хоча в багатьох випадках першопричиною є об’єктивний дефіцит суддівських кадрів, застарілі процедури та нерівномірний розподіл навантаження й ресурсів між судами.

ІІ. Дефіцит кадрів і нерівномірність навантаження між судами

Судова система працює у критичних умовах через значний дефіцит кадрів та, як наслідок, надмірне навантаження. Частина суддів звільняється у відставку або за власним бажанням, а в судах прифронтових регіонів і судах, яким передано територіальну підсудність справ інших судів, навантаження додатково зростає.

На сьогодні кількість суддів, які звільняються, перевищує кількість суддів, яких було призначено на посади. У 2025 році Президент України за результатами розгляду подань Вищої ради правосуддя про призначення суддів видав 87 указів про призначення 143 суддів на посади, а Вища рада правосуддя ухвалила рішення про звільнення 226 суддів. Станом на 22 червня 2026 року Президент України видав 66 указів про призначення 74 суддів на посади, а Вища рада правосуддя ухвалила рішення про звільнення 94 суддів.

Значна кількість звільнень без оперативного кадрового поповнення створює додаткове навантаження на діючих суддів, кадрові втрати призводять до дисбалансу між судами різних рівнів і регіонів.

Нерівномірний розподіл кадрів формує різний рівень доступу до правосуддя залежно від регіону.

Окремі суди працюють в умовах істотної неукомплектованості штату суддів і надмірного судового навантаження.

Показовими є Новоукраїнський районний суд Кіровоградської області та Зіньківський районний суд Полтавської області: за граничної чисельності у п’ять посад суддів правосуддя в кожному з них здійснював лише один суддя. Унаслідок цього їхнє нормативне навантаження більш ніж удвічі перевищувало середній показник для одного повноважного судді у відповідній групі судів.

Водночас наявні й інші чинники, які впливають на зазначену проблему. Зокрема, йдеться про істотну нерівномірність навантаження між судами, що підтверджують статистичні дані Державної судової адміністрації України      (далі – ДСА України) «Інформація про показники часу, необхідного для розгляду справ і  матеріалів, які надійшли до апеляційних та місцевих судів за І квартал 2026 року» (додаються).

Наведені дані свідчать, що проблема полягає не лише в кадровому дефіциті суддів, а й у значній нерівномірності фактичного навантаження між судами. Одні суди мають навантаження, яке суттєво перевищує середній показник відповідної групи, тоді як в інших судах є очевидний резерв процесуальної спроможності.

Різниця між окремими місцевими загальними судами є кратною. Зокрема, нормативне навантаження на одного повноважного суддю в Новоукраїнському районному суді Кіровоградської області становило 356,8 дня, тоді як у  Монастирищенському районному суді Черкаської області – 17,1 дня, Коломацькому районному суді Харківської області – 17,9 дня, Ржищівському міському суді Київської області – 19,7 дня, Підгаєцькому районному суді Тернопільської області – 21,4 дня, Чорнухинському районному суді Полтавської області - 22 дні.

Отже, порівняно з Новоукраїнським районним судом Кіровоградської області навантаження є меншим: у Монастирищенському районному суді Черкаської області – приблизно у 20,9 раза, у Коломацькому районному суді Харківської області – у 19,9 раза, у Ржищівському міському суді Київської області – у 18,1 раза, у Підгаєцькому районному суді Тернопільської області – у  16,6 раза, у Чорнухинському районному суді Полтавської області – у 16,2 раза.

Подібний дисбаланс простежується і щодо великих судів. У Київському районному суді міста Одеси нормативне навантаження на одного повноважного суддю становило 314,2 дня, а в Печерському районному суді міста Києва – 233,7 дня. Ці показники істотно перевищують середній показник для місцевих загальних судів (119,7 дня) та значно перевищують показники низьконавантажених судів тієї самої спеціалізації та інстанції.

Отже, територіальна прив’язка справ до конкретного суду в нинішніх умовах не забезпечує раціонального використання наявного суддівського корпусу. В одних судах суддя фактично має навантаження, яке за нормативним часом у багато разів більше, ніж у суддів інших судів тієї самої спеціалізації та інстанції. Це означає, що громадяни отримують з різною швидкістю доступ до правосуддя не через складність їхніх справ, а через випадкову обставину – до якого саме суду потрапила справа.

ІІІ. Наявні інструменти розв’язання проблеми навантаження

Наявний механізм відрядження суддів є важливим інструментом реагування на критичні кадрові ситуації в окремих судах, однак він не може бути ефективним системним розв’язанням проблеми нерівномірного навантаження.

Упродовж 2025 року Вища рада правосуддя ухвалила 173 рішення з питань відрядження суддів: 57 – про відрядження, 80 – про продовження строку відрядження, 1 – про дострокове закінчення відрядження та відрядження судді, 35 – про дострокове закінчення відрядження та одночасне відрядження судді.

Упродовж першого півріччя 2026 року Вища рада правосуддя ухвалила 86  рішень з питань відрядження суддів, із них 13 – про відрядження та 73 – про продовження його строку.

Наведені показники свідчать про обмеженість цього інструменту для системного балансування. У 2025 році 80 зі 173 рішень (46,2 %) стосувалися продовження строку відрядження, а в першому півріччі 2026 року – 73 із 86 (84,9  %). Отже, значна частина адміністративного ресурсу спрямовується на підтримання вже здійснених кадрових переміщень, а не на динамічне вирівнювання поточного навантаження.

По-перше, відрядження має точковий і тимчасовий характер та залежить від наявності суддів, яких можливо відрядити без створення істотних проблем у  судах, з яких вони відряджаються. По-друге, цей механізм реагує вже на наслідки дисбалансу, але не змінює самої моделі розподілу нових справ. По-третє, відрядження не дає можливості щоденного автоматичного балансування навантаження між сотнями судів залежно від актуальних даних про надходження, залишки, спеціалізацію та доступність суддів.

За таких умов механізм відрядження не забезпечує можливості системного вирівнювання навантаження між судами. Він не дає змоги оперативно компенсувати диспропорції, що виникають у різних регіонах.

Призначення нових суддів також є необхідним, але саме собою воно не розв’яже проблеми у прийнятні строки та в повному обсязі. Добір, кваліфікаційне оцінювання, внесення подань і призначення суддів є тривалими процедурами. Крім того, навіть за умови поступового заповнення вакансій залишатиметься проблема нерівномірного розподілу справ між судами, якщо справи й надалі будуть жорстко прив’язані до конкретного суду.

Крім того, призначення суддів без зміни існуючих нормативних процедур розподілу справ не усуває головного недоліку чинної моделі: справа й надалі буде «прив’язана» до конкретного суду, навіть якщо в іншому суді тієї самої спеціалізації та інстанції є нижче навантаження та реальна спроможність розглянути її швидше.

Саме тому розв’язання проблеми навантаження має включати не лише збільшення кількості суддів, а й підвищення ефективності судових процедур і  повноцінне використання переваг цифровізації.

Електронний суд, відеоконференцзв’язок, електронний документообіг, централізовані дані про навантаження, нормативний час розгляду справ і  автоматизований розподіл дасть змогу перейти до гнучкішої моделі – міжсудового автоматизованого розподілу справ з урахуванням навантаження.

ІV. Доцільність запровадження міжсудового автоматизованого розподілу справ з урахуванням навантаження

Міжсудовий автоматизований розподіл окремих категорій справ між судами однієї спеціалізації та інстанції з урахуванням нормативного навантаження має стати дієвим механізмом гнучкого й рівномірного використання кадрового потенціалу судової системи без фізичного переміщення суддів.

Запропонована модель не змінює системи судоустрою, побудованої за  принципами територіальності та спеціалізації (стаття 125 Конституції України): розподіл відбуватиметься лише між утвореними законом судами тієї самої спеціалізації та інстанції. Конституційний Суд України в Рішенні від 21 червня 2011 року № 7-рп/2011 зазначив, що принцип територіальності забезпечує територіальне розмежування компетенції судів і зумовлений потребою доступності правосуддя на всій території України. Тому законодавчо визначений розподіл окремих категорій справ, який зберігає та покращує доступ до правосуддя, відповідає функціональній меті цього принципу.

Європейський суд з прав людини у справі «Miracle Europe Kft проти Угорщини» (рішення від 12 січня 2016 року, заява № 57774/13, §§ 57–63) визнав потребу в організаційних заходах для усунення дисбалансу навантаження та запобігання затримкам. Водночас передача справ сумісна зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод лише тоді, коли її матеріальні й процедурні умови встановлені законом за прозорими, наперед визначеними, чіткими та об’єктивними критеріями, що не залишають або залишають мінімальний простір для розсуду. Отже, модель має бути автоматизованою, перевірюваною та виключати ручний вибір справи, суду чи судді.

Практична здійсненність такого підходу підтверджується моделями Польщі (загальнодержавне електронне наказне провадження), Естонії (централізований підрозділ наказного провадження), Німеччини (центральні суди наказного провадження в землях) та Словенії (централізоване електронне виконання на підставі достовірних документів). Спільним для них є  концентрація стандартизованих письмових процедур зі збереженням процесуальних гарантій.

Україна вже має законодавчий досвід такого підходу. Законом України від 16 липня 2024 року № 3863-IX щодо забезпечення розгляду адміністративних справ було передбачено міжсудовий автоматизований розподіл нерозглянутих справ ліквідованого Окружного адміністративного суду міста Києва.

Нерозглянуті справи, крім прямо визначених законом винятків, розподілялися між іншими окружними адміністративними судами України з урахуванням навантаження, за принципом випадковості та відповідно до хронології надходження справ.

За цим механізмом між окружними адміністративними судами було автоматизовано розподілено майже 20 тисяч нерозглянутих справ.

Визначальними критеріями стали навантаження судів, випадковість і хронологія надходження, а не територіальний зв’язок конкретної справи.

Такий підхід розглядається як інструмент підвищення ефективності організації судочинства, що потенційно сприятиме більш збалансованому розподілу судових ресурсів, оптимізації строків розгляду справ, а також посиленню гарантій неупередженості та захищеності механізму автоматизованого розподілу справ від можливого втручання.

Запровадження міжсудового розподілу узгоджується із затвердженою Концепцією Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи (далі – ЄСІКС). Концепція, затверджена наказом ДСА України від 30 квітня 2025 року № 178, передбачає компонент «Централізований авторозподіл». Дорожню карту розвитку ІТ-рішень у судовій системі затверджено наказом ДСА України             від 2 грудня 2024 року № 534 (зі змінами); вона передбачає проєктування, розроблення, тестування та впровадження відповідних сервісів у складі системи керування судовими справами. Отже, підготовку технічної основи для централізованого розподілу вже включено до офіційних планів розвитку судових ІТ-рішень.

V. Процесуальні та технічні передумови міжсудового розподілу

Сучасний стан процесуального законодавства та розвиток електронних інструментів судочинства створюють передумови для поступового відходу від абсолютної територіальної прив’язки розгляду окремих категорій справ.

По-перше, значну частину судових засідань можна проводити в режимі відеоконференції. Такий формат уже став звичним процесуальним інструментом, особливо в умовах воєнного стану, переміщення учасників процесу, роботи судів у регіонах із різним безпековим навантаженням та активним використанням підсистем ЄСІКС.

По-друге, існують категорії справ, для яких фізична участь сторін не потрібна або не є обов’язковою: цивільне та господарське наказне провадження, адміністративні справи у письмовому провадженні, а також окремі цивільні справи у спрощеному провадженні без виклику сторін.

За даними судової статистики ДСА України за 2025 рік (форми № 1-ц, № 1-оас, № 1-г) суди розглянули 374 166 заяв у цивільному наказному провадженні, 244 630 адміністративних справ у письмовому провадженні та 11 550 заяв у  господарському наказному провадженні – загалом 630 346 справ і заяв у  процедурах, що не потребують судового засідання. Із цивільних наказних заяв 341 219 (91,2 %) стосувалися заборгованості за житлово-комунальні, телекомунікаційні послуги, телебачення та радіомовлення; письмово розглянуто 62,7 % усіх вирішених адміністративних справ. Крім того, 431 318 із 667 970 цивільних позовних справ (64,6 %) розглянуто у спрощеному провадженні. Останній показник є потенційним резервом для наступних етапів, оскільки форма № 1-ц не розмежовує справ, розглянутих з викликом і без виклику сторін.

Кримінальні провадження на першому етапі доцільно не включати до моделі міжсудового розподілу з огляду на їхню процесуальну природу, підвищені гарантії безпосередності дослідження доказів та особливі вимоги до участі сторін.

VI. Правила міжсудового автоматизованого розподілу справ

Необхідно запровадити прозорий централізований алгоритм у межах ЄСІКС. Він має спочатку визначати суд у межах відповідної спеціалізації та інстанції з урахуванням нормативного навантаження на одного повноважного суддю, залишку нерозглянутих справ, нових надходжень і кадрової спроможності, а після цього – суддю або колегію за загальними правилами автоматизованого розподілу. Правила та параметри алгоритму мають бути наперед визначені й доступні для аудиту, а всі дії – журналюватися без можливості ручного втручання.

Перший етап доцільно обмежити категоріями справ, що за законом розглядаються без судового засідання або мають повністю письмовий характер:

1) цивільне наказне провадження, насамперед масові безспірні вимоги про стягнення заборгованості за житлово-комунальні та телекомунікаційні послуги;

2) адміністративні справи, які відповідно до закону розглядаються в  письмовому провадженні;

3) господарське наказне провадження.

Після оцінки результатів цього етапу перелік може бути розширено на:

1) цивільні справи у спрощеному позовному провадженні, які за законом можуть розглядатися без виклику сторін і не потребують безпосереднього дослідження доказів;

2) інші прямо визначені законом категорії справ за наявності технічної та процесуальної можливості їх дистанційного розгляду.

Такий підхід дасть змогу:

1) вирівняти навантаження між судами та суддями з урахуванням фактичної кількості суддів із повноваженнями, спеціалізації та нормативного часу розгляду справ;

2) скоротити строки розгляду справ у найбільш перевантажених судах;

3) забезпечити більш рівний доступ громадян до правосуддя незалежно від регіону;

4) зменшити кількість скарг, пов’язаних із тривалим нерозглядом справ;

5) зменшити залежність системи від постійних відряджень суддів як тимчасового інструменту реагування на перевантаження окремих судів;

6) більш ефективно використовувати наявний суддівський ресурс без очікування заповнення всіх вакансій;

7) спрямовувати письмові, наказні та спрощені справи туди, де їх можна розглянути швидше;

8) більш повно використати електронний суд, відеоконференції, електронний документообіг і централізовані дані про навантаження;

9) реалізувати передбачений Концепцією ЄСІКС централізований авторозподіл;

10) підвищити стійкість судової системи в умовах війни, переміщення населення та нерівного безпекового навантаження;

11) зменшити ризики локального впливу завдяки централізованому алгоритму й незалежному аудиту.

VIІ. Необхідність змін чинного законодавства України

Чинні правила територіальної юрисдикції (підсудності) закріплено у  процесуальному законодавстві, тому реалізація міжсудового автоматизованого розподілу з урахуванням навантаження потребує внесення змін щонайменше до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Цивільного процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України.

Вважаємо, що зміни чинного законодавства України мають передбачити:

1) можливість міжсудового автоматизованого розподілу визначених законом категорій справ між судами однієї спеціалізації та інстанції;

2) вичерпні та об’єктивні критерії віднесення справ до такого розподілу з  урахуванням процесуальної форми їх розгляду;

3) гарантії дотримання права учасників справи на доступ до правосуддя, подання доказів, участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції та отримання процесуальних документів;

4) обов’язковість автоматизованого визначення суду, а після цього – судді або колегії суддів у межах ЄСІКС;

5) обов’язкове врахування нормативного навантаження на одного повноважного суддю, спеціалізації, інстанційності та кадрової спроможності суду;

6) заборону ручного вибору справи, суду, судді чи зміни результату розподілу, а також обов’язкове журналювання та незалежний аудит алгоритму;

7) можливість поетапного або пілотного впровадження такої моделі.

Вища рада правосуддя, враховуючи викладене, пункт 5 частини першої статті 73 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», пропонує Комітету Верховної Ради України з питань правової політики розглянути питання про доцільність розроблення законодавчих змін для поетапного запровадження міжсудового автоматизованого розподілу справ з урахуванням навантаження між судами однієї спеціалізації та інстанції.

Вища рада правосуддя