У цьому кримінальному провадженні суди попередніх інстанцій визнали винуватим і засудили обвинуваченого за ч. 2 ст. 111, ч. 5 ст. 111-1 КК України за те, що він добровільно обійняв у незаконно створених органах влади посади «главы г. Балаклея Изюмского района Харьковской области» та «исполняющего обязанности начальника Балаклейского территориального управления военно-гражданской администрации Изюмского района Харьковской области» і виконував організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські функції щодо здійснення керівництва закріпленим за ним напрямом роботи. Крім того, обвинувачений вчинив добровільні дії, спрямовані на підтримку дій ворога, вдаючи оманливу, уявну видимість піклування й турботи держави-агресора, її прибічників стосовно населення окупованої території та життєзабезпечення її мешканців, вирішував питання «соціального захисту населення», «гуманітарної допомоги», «системи охорони здоров’я, освіти, культури». У касаційній скарзі захисник посилався на положення ст. 40 КК України і на те, що примус був зумовлений самим фактом окупації та загрозою можливих репресій у разі відмови від співпраці.

Залишаючи без зміни рішення судів попередніх інстанцій, Верховний Суд вказав, що, як вбачається зі встановлених судом обставин, засуджений не лише обійняв відповідні посади в незаконно створених органах влади, а й протягом тривалого часу здійснював пов’язані з ними організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські функції, відкрито й систематично виконував повноваження керівника такого органу, проводив наради, взаємодіяв із підприємцями та населенням, брав участь у публічних заходах. Наведені обставини підтверджуються показаннями свідків, відеозаписами та протоколами їх огляду, протоколами пред’явлення особи для впізнання, документами щодо призначення засудженого на відповідні посади та іншими дослідженими судом доказами.

Колегія суддів ККС ВС зазначила, що факт перебування особи на тимчасово окупованій території та існування в таких умовах загальної небезпеки протиправного впливу з боку представників держави-агресора не є тотожними фізичному або психічному примусу в розумінні ст. 40 КК України. Для вирішення питання про наявність такого примусу підлягають установленню конкретні обставини впливу на особу та його значення для можливості керувати своїми діями.

Водночас захисник не посилається на будь-які конкретні обставини застосування до засудженого фізичного чи психічного примусу, які б зумовили зайняття ним відповідних посад та подальше виконання пов’язаних із ними функцій. Натомість характер установленої поведінки засудженого свідчить про тривале, послідовне й активне здійснення ним відповідних владно-управлінських функцій.

Постанова ККС ВС від 16 вересня 2026 року у справі № 610/2723/24 (провадження № 51-1886км26) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/139931206 .

Верховний Суд