Стаття члена Вищої ради правосуддя, судді Верховного Суду Сергія Бурлакова

ЧИ ДОПУСТИМО ВИКОРИСТАННЯ ТАЄМНИХ ВІДОМОСТЕЙ У ДИСЦИПЛІНАРНОМУ ПРОВАДЖЕННІ ЩОДО СУДДІ? [1]

ВСТУП

Останнім часом значно почастішали випадки використання дисциплінарним органом – Дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя – під час розгляду дисциплінарної скарги в дисциплінарному провадженні матеріалів негласних слідчих (розшукових) дій (далі – НС(Р)Д), отриманих у межах кримінального провадження внаслідок втручання у приватне спілкування значно збільшились.

Це твердження справедливо і щодо самої Вищої ради правосуддя під час розгляду скарг на рішення її дисциплінарних палат.

У Таблиці 1 нижче наведено динаміку використання матеріалів НС(Р)Д як доказу в дисциплінарних провадженнях на стадії розгляду дисциплінарним органом дисциплінарної справи та розгляду Вищою радою правосуддя скарг на рішення дисциплінарного органу з 2020 року до 9 місяців 2025 року.

Таблиця 1

Динаміка використання матеріалів НС(Р)Д як доказу у дисциплінарному провадженні щодо судді[2]

Графічно цю динаміку можна також відобразити за допомогою діаграми нижче.

З діаграми видно, що після відновлення повноважень Вищої ради правосуддя та її дисциплінарних органів у 2023 році, кількість випадків використання матеріалів НС(Р)Д у дисциплінарних провадженнях щодо суддів стрімко зросла. До того ж переважна більшість використаних у дисциплінарних провадженнях щодо суддів матеріалів НС(Р)Д були отримані в межах кримінального провадження саме внаслідок втручання у приватне спілкування.

Це можна пояснити тим, що в Україні спостерігається тривожна тенденція до підміни кримінального провадження дисциплінарним, особливо щодо суддів. Зазначена проблема потребує більш глибокого дослідження й не належить до предмета цієї статті[3]. Певну стурбованість щодо означеної проблеми висловлюють також судді Верховного Суду в окремій думці щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2025 року у справі № 990SCGC/14/25 (провадження № 11-137сап25за) про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності[4].

Відсутність єдиної та узгодженої позиції щодо використання в дисциплінарних провадженнях щодо суддів матеріалів НС(Р)Д, отриманих у межах кримінального провадження в результаті втручання у приватне спілкування, свідчить про актуальність порушеного питання. У цій статті ми проаналізуємо, чи визначені чинним законодавством України правові підстави, які врегульовували б питання та дозволяли Дисциплінарній палаті Вищої ради правосуддя (Вищій раді правосуддя) у дисциплінарних провадженнях щодо суддів встановлювати підстави для притягнення до дисциплінарної відповідальності на основі матеріалів НС(Р)Д, зібраних у кримінальному провадженні внаслідок втручання у приватне спілкування.

Аналіз рішень дисциплінарних органів щодо суддів, у яких як доказ було використано матеріали НС(Р)Д, свідчить про те, що здебільшого відповідні матеріали були отримані в межах кримінального провадження в результаті проведення таких видів НС(Р)Д: а) аудіо-, відеоконтроль особи; б) накладення арешту на кореспонденцію; в) огляд і виїмка кореспонденції; г) зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж; ґ) зняття інформації з електронних інформаційних систем без відома її власника, володільця або утримувача.

З обставин будь-якої дисциплінарної справи щодо судді, убачається, що в межах кримінального переслідування, як правило, проводяться один або кілька видів НС(Р)Д, наведених вище.

В Інструкції про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні, затвердженій наказом Генеральної прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України від 16 листопада 2012 року № 114/1042/516/1199/936/1687/5, визначено, що:

- аудіо-, відеоконтроль особи (стаття 260 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України)) полягає в негласній (без відома особи) фіксації та обробці із використанням технічних засобів розмови цієї особи або інших звуків, рухів, дій, пов’язаних з її діяльністю або місцем перебування тощо (пункт 1.11.2);

- накладення арешту на кореспонденцію (стаття 261 КПК України) полягає в забороні установам зв’язку та фінансовим установам вручення кореспонденції адресату без відповідної вказівки слідчого, прокурора (пункт 1.11.3);

- огляд і виїмка кореспонденції (стаття 262 КПК України) полягає в негласному відкритті й огляді затриманої кореспонденції, на яку накладено арешт, її виїмці або знятті копії чи отриманні зразків, нанесенні на виявлені речі і документи спеціальних позначок, обладнанні їх технічними засобами контролю, заміні речей і речовин, що становлять загрозу для оточуючих чи заборонені у вільному обігу, на їх безпечні аналоги (пункт 1.11.4);

- зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж полягає в негласному проведенні із застосуванням відповідних технічних засобів спостереження, відбору та фіксації змісту інформації, яка передається особою, а також одержанні, перетворенні і фіксації різних видів сигналів, що передаються каналами зв’язку (знаки, сигнали, письмовий текст, зображення, звуки, повідомлення будь-якого виду) (пункт 1.11.5);

- зняття інформації з електронних інформаційних систем без відома її власника, володільця або утримувача (стаття 264 КПК України) полягає в одержані інформації, у тому числі із застосуванням технічного обладнання, яка міститься в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютер), автоматичних системах, комп’ютерній мережі (пункт 1.11.6).

Відповідно до частини четвертої статті 258 КПК України втручанням у приватне спілкування є доступ до змісту спілкування за умов, якщо учасники спілкування мають достатні підстави вважати, що спілкування є приватним. Водночас частина четверта статті 258, стаття 260 КПК України однозначно визначають, що 1) аудіо-, відеоконтроль особи; 2) арешт, огляд і виїмка кореспонденції; 3) зняття інформації з електронних комунікаційних мереж; 4) зняття інформації з електронних інформаційних систем – різновиди втручання у приватне спілкування.

Отже, можна зробити висновок, що матеріали НС(Р)Д, які використовуються як доказ у дисциплінарному провадженні, як правило, отримують унаслідок втручання у приватне спілкування.

Доцільно наголосити, що у статті ми не порушуємо та не розглядаємо питання правомірності чи неправомірності збирання доказів шляхом проведення відповідної НС(Р)Д, оскільки така дія проводиться в межах кримінального провадження та розгляд зазначених питань належить до компетенції суду (слідчого судді), визначеного кримінальним процесуальним законодавством України та по суті є самостійним заходом судового контролю за органом досудового розслідування.

Метою цієї статті є спроба обґрунтувати сумніви у правомірності використання матеріалів НС(Р)Д, отриманих унаслідок втручання у приватне спілкування, саме в дисциплінарному провадженні щодо судді.

Ми також розглянемо питання дотримання права особи на справедливий суд унаслідок порушення права на повагу до приватного життя та кореспонденції у зв’язку з використанням матеріалів НС(Р)Д у дисциплінарній справі щодо судді.

Аналітичний матеріал цієї публікації не є оцінкою жодного конкретного дисциплінарного провадження чи дисциплінарної справи, яке розглянуто або перебуває на розгляді Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя (Вищої ради правосуддя). Цей матеріал ґрунтується на гіпотетичному сценарії, в якому під час дисциплінарного провадження дисциплінарний орган отримує й досліджує як єдиний доказ ознак дисциплінарного проступку судді матеріали НС(Р)Д, одержані органом досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо судді чи іншої особи внаслідок втручання у приватне спілкування.

Для визнання цих матеріалів допустимими доказами в дисциплінарному процесі мають бути порушені, обговорені й вирішені такі питання.

1. Чи забезпечується право особи на повагу до приватного життя та кореспонденції у зв’язку з використанням у дисциплінарній справі щодо судді матеріалів НС(Р)Д, отриманих внаслідок втручання у приватне спілкування?

У контексті цього права доцільно нагадати юридичну позицію Конституційного Суду України, який наголосив, що «Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб» (абзац четвертий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012 у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України).

Право людини на повагу до свого приватного життя і кореспонденції було задеклароване й гарантоване в Загальній декларації прав людини та закріплене в численних міжнародно-правових актах, підписаних і ратифікованих Україною.

Зокрема, стаття 12 Загальної декларації прав людини, прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року, встановлює, що ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань.

У статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції; органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Пунктом 1 статті 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року встановлено, що ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію.

Гарантоване наведеними вище міжнародно-правовими актами право на повагу до приватного життя та кореспонденції було закріплене і в Основному Законі України. Стаття 31 Конституції України гарантує кожному таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. До того ж, відповідно до статті 32 Основного Закону України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Згідно зі статтею 9 Конституції України, статтею 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Відповідно до статей 6, 7 Закону України «Про правонаступництво України» Україна також підтверджує свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України. Україна є правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки. Водночас статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права.

Ураховуючи наведені законодавчі приписи щодо застосування норм міжнародного права та практики ЄСПЛ, доцільним є аналіз допустимості (правомірності) та співмірності використання матеріалів НС(Р)Д у дисциплінарному провадженні крізь призму статті 8 Конвенції та прецедентної практики ЄСПЛ щодо її застосування з урахуванням особливостей національного законодавства України та меж дисциплінарного провадження.

У цьому контексті необхідно зауважити, що гарантії пункту 1 статті 8 Конвенції щодо права на повагу до приватного життя і кореспонденції повністю поширюються на зазначене вище приватне спілкування, шляхом втручання в яке в результаті проведення НС(Р)Д отримуються відомості, які згодом використовуються в дисциплінарних провадженнях як доказ.

Спираючись на досвід, який ЄСПЛ сформував у своїй багаторічній і сталій практиці, вважаємо важливим розглянути такі питання: чи відбулось втручання в гарантоване особі право на повагу до приватного життя та кореспонденції, чи було таке втручання виправданим.

1. 1. Чи відбулось втручання в гарантоване особі право на повагу до приватного життя та кореспонденції?

Відповідаючи на це запитання, зазначимо, що ЄСПЛ у численних рішеннях використовує поняття «приватне життя» та «кореспонденція», не розмежовуючи їх та не визначаючи, які саме особисті інтереси були порушені (рішення ЄСПЛ у справі «Klass and Others v. Germany» від 6 вересня 1978 року, заява № 5029/71, § 41; рішення ЄСПЛ у справі «Kopp v. Switzerland» від 25 березня 1998 року, заява № 23224/94, § 50).

Вважаємо, що розмежування цих понять для цілей класифікації втручання у приватне життя та кореспонденцію як такого, що порушує права, гарантовані статтею 8 Конвенції, не має суттєвого значення і для мети цієї статті. Водночас стаття 31 Конституції України порівняно з пунктом 2 статті 8 Конвенції значно обмежує коло законних цілей, які виправдовують втручання в таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Саме тому надалі наводитимемо особливості застосування таких правових категорій, як «приватне життя» та «кореспонденція», що були сформовані у сталій практиці ЄСПЛ.

Стосовно цього насамперед вважаємо за потрібне зазначити, що прецедентна практика ЄСПЛ не встановила єдиного розуміння поняття «приватне життя», але надала настанови щодо його значення й обсягу для цілей статті 8 Конвенції.

Зокрема, визначаючи сферу застосування гарантованого пунктом 1 статті 8 Конвенції права на повагу до приватного життя, ЄСПЛ зазначив, що «приватне життя» є широким терміном, який не підлягає вичерпному визначенню (рішення ЄСПЛ у справі «Sidabras and Džiautas v. Lithuania» від 27 липня 2004 року, заяви № 55480/00 та № 59330/00, § 43). Стаття 8 Конвенції захищає право на особистий розвиток (рішення ЄСПЛ у справі «K.A. and A.D. v. Belgium» від 17 лютого 2005 року, заяви № 42758/98 та № 45558/99, § 83), будь-то в термінах особистості (рішення ЄСПЛ у справі «Christine Goodwin v. the United Kingdom» від 11 липня 2002 року, заява № 28957/95, § 90) або особистої автономії, що є важливим принципом, який лежить в основі тлумачення гарантій статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Pretty v. The United Kingdom» від 29 квітня 2002 року, заява № 2346/02, § 61). ЄСПЛ визнає, що кожна особа має право на приватне життя, без непотрібної уваги до себе (рішення ЄСПЛ у справі «Smirnova v. Russia» від 24 липня 2003 року, заяви № 46133/99 та № 48183/99, § 95). ЄСПЛ також вважає зайвим обмеження поняття «приватне життя» «внутрішнім колом», у якому особа може вести особисте життя за своїм вибором, таким чином повністю виключаючи навколишній світ поза межами цього кола (рішення ЄСПЛ у справі «Niemietz v. Germany» від 16 грудня 1992 року, заява № 13710/88, § 29). Отже, стаття 8 Конвенції гарантує право на «приватне життя» в широкому сенсі, до якого входить право вести «приватне соціальне життя», тобто можливість фізичної особи розвивати свою соціальну ідентичність. Стосовно цього відповідне право закріплює можливість підходу до інших осіб з метою встановлення та розвитку стосунків між ними (рішення ЄСПЛ у справі «Bigaeva v. Greece» від 28 травня 2009 року, заява № 26713/05, § 22; рішення ЄСПЛ у справі «Özpınar v. Turkey» від 19 жовтня 2010 року, заява № 20999/04, § 45). ЄСПЛ також доходить висновку про те, що до поняття «приватне життя» може входити професійна діяльність (рішення ЄСПЛ у справі «Fernandez Martinez v. Spain» від 12 червня 2014 року, заява № 56030/07, § 110; рішення ЄСПЛ у справі «Oleksandr Volkov v. Ukraine» від 9 січня 2013 року, заява № 21722/11, §§ 165-166), або діяльність, яка відбувається в публічному контексті (рішення ЄСПЛ у справі «Von Hannover v. Germany» від 7 лютого 2012 року, заяви № 40660/08 та № 60641/08, § 95). Обмеження професійного життя фізичної особи можуть охоплюватися статтею 8 Конвенції, якщо вони мають наслідки для способу, у який особа будує соціальну ідентичність шляхом розвитку стосунків з іншими людьми. Стосовно цього необхідно зауважити, що саме під час робочого життя більшість осіб мають значну, якщо не найбільшу, можливість розвинути відносини із зовнішнім світом (рішення ЄСПЛ у справі «Niemietz v. Germany» від 16 грудня 1992 року, заява № 13710/88, § 29).

Щодо поняття «кореспонденція», вважаємо за потрібне зазначити, що право на повагу до «кореспонденції» в розумінні пункту 1 статті 8 Конвенції має на меті захистити конфіденційність спілкування в широкому переліку різних ситуацій. Усі форми цензури, перехоплення, моніторингу, вилучення та інших перешкод підпадають під дію статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Potoczka and Adamco v. Slovakia» від 12 січня 2023 року, заява № 7286/16, § 69).

Надаючи «кожній особі» право на повагу до її «кореспонденції», стаття 8 Конвенції захищає конфіденційність «приватного спілкування», яким би не був зміст такої кореспонденції (рішення ЄСПЛ у справі «Frerot v. France» від 12 червня 2007 року, заява № 70204/01, §§ 53-54) і в якій би формі вона не виступала. Отже, стаття 8 Конвенції гарантує конфіденційність будь-якого обміну інформацією, до якого особи можуть вдаватись з метою спілкування (рішення ЄСПЛ у справі «Michaud v. France» від 6 грудня 2012 року, заява № 12323/11, § 90).

Крім того, стосовно поняття «кореспонденція» ЄСПЛ зазначив, що у формулюванні статті 8 Конвенції це слово не супроводжується жодним прикметником, на відміну від терміна «життя». Дійсно, ЄСПЛ уже постановляв, що в контексті кореспонденції шляхом телефонних дзвінків такі уточнення не робляться. У низці справ, які стосуються кореспонденції з адвокатом, навіть не передбачалася можливість того, що стаття 8 Конвенції може бути незастосовною на підставі того, що кореспонденція мала професійний характер (рішення ЄСПЛ у справі «Niemietz v. Germany» від 16 грудня 1992 року, заява № 13710/88, § 32). Крім того, ЄСПЛ постановляв, що телефонні розмови охоплюються поняттями «приватне життя» та «кореспонденція» в розумінні статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Roman Zakharov v. Russia» від 4 грудня 2015 року, заява № 47143/06, § 173). У принципі, це також стосується випадків, коли телефонні дзвінки робляться або отримуються з офісних приміщень (рішення ЄСПЛ у справі «Halford v. the United Kingdom» від 25 червня 1995 року, заява № 20605/92, § 44; рішення ЄСПЛ у справі «Amann v. Switzerland» від 16 лютого 2000 року, заява № 27798/95, § 44). Це стосується й електронних листів, надісланих з робочого місця, які користуються аналогічним захистом відповідно до статті 8 Конвенції, як і інформація, отримана за допомогою моніторингу користування мережею Інтернет (рішення ЄСПЛ у справі «Barbulescu v. Romania» від 5 вересня 2017 року, заява № 61496/08, § 72).

На завершення висвітлення особливостей застосування понять «приватне життя» та «кореспонденція», що були сформовані численною практикою ЄСПЛ та набули прецедентного значення, вважаємо за доцільне навести конкретні приклади втручання у право на повагу до приватного життя і кореспонденції.

Зокрема, ЄСПЛ визнав, що відбулось втручання в гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції право на повагу до приватного життя і кореспонденції у випадках:

• накладення арешту на кореспонденцію (рішення ЄСПЛ у справі «Volokhy v. Ukraine» від 2 листопада 2006 року, заява № 23543/02, §§ 42, 54);
• відкриття листа особи (рішення ЄСПЛ у справі «Narinen v. Finland» від 1 червня 2004 року, заява № 45027/98, § 32);
• відкриття та читання складеного аркуша паперу, на якому адвокат написав повідомлення і передав його своїм клієнтам (рішення ЄСПЛ у справі «Laurent v. France» від 24 травня 2018 року, заява № 28798/13, § 36);
• отримання змісту електронної пошти особи (рішення ЄСПЛ у справі «Macharik v. the Czech Republic» від 13 лютого 2025 року, заява № 51409/19, §§ 34, 35);
• запису розмови особи за допомогою підслуховувального пристрою (рішення ЄСПЛ у справі «Khan v. the United Kingdom» від 4 травня 2000 року, заява № 35394/97, §§ 9, 10 та 25);
• запису на плівку розмови за допомогою встановленого в будинку пристрою для прослуховування розмов (рішення ЄСПЛ у справі «Vetter v. France» від 31 травня 2005 року, заява № 59842/00, §§ 9, 10 та 20);
• запису особистої розмови на аудіопристрій під час зустрічі та фіксації події на відеокамеру (рішення ЄСПЛ у справі «Hambardzumyan v. Armenia» від 5 грудня 2019 року, заява № 43478/11, §§ 11, 58);
• відеозйомки розмови особи (рішення ЄСПЛ у справі «Berlizev v. Ukraine» від 8 липня 2021 року, заява № 43571/12, § 38);
• перехоплення телефонних розмов (рішення ЄСПЛ у справі «Malone v. the United Kingdom» від 2 серпня 1984 року, заява № 8691/79, § 64);
• проведення перевірки цифрового вмісту мобільного телефона заявника, включаючи SMS-повідомлення, надіслані та отримані заявником, та обмін повідомленнями між заявником і різними особами через мережі соціальних повідомлень (рішення ЄСПЛ у справі «Mukhtarli v. Azerbaijan and Georgia» від 5 вересня 2024 року, заява № 39503/17, § 212);
• обшук смартфона особи та/або його дзеркальної копії (рішення ЄСПЛ у справі «Saber v. Norway» від 17 грудня 2020 року, заява № 459/18, § 48);
• перехоплення приватних повідомлень за допомогою радіопередавача, відео- та аудіозаписів, а також транскрипції отриманих таким чином даних та їх можливого використання у кримінальному провадженні (рішення ЄСПЛ у справі «Contrada v. Italy» від 23 травня 2024 року, заява № 2507/19, § 82);
• збирання та збереження особистої інформації щодо телефонних контактів особи, а також щодо її електронної пошти та користування мережею Інтернет (рішення ЄСПЛ у справі «Copland v. the United Kingdom» від 3 квітня 2007 року, заява № 62617/00, § 44).

Широка практика ЄСПЛ дає можливість продовжувати цей перелік, але вважаємо, що наведених прикладів втручання в гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції право на повагу до приватного життя та кореспонденції цілком достатньо для мети цієї статті.

Отже, ураховуючи сформовані практикою ЄСПЛ особливості та сферу застосування понять «приватне життя» та «кореспонденція», вважаємо цілком очевидним те, що використовувані в дисциплінарному провадженні щодо судді матеріали НС(Р)Д, отримані внаслідок втручання у приватне спілкування, були отримані шляхом втручання в гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції право на повагу до приватного життя та кореспонденції.

Водночас аналіз статті 8 Конвенції дає підстави зробити висновок, що право на повагу до приватного життя та кореспонденції не є абсолютним і за певних умов втручання у права, гарантовані цією нормою, допускається. Відповідні умови визначено в пункті 2 статті 8 Конвенції. Зокрема, таке втручання може бути виправданим за пунктом 2 статті 8 Конвенції лише в разі, якщо воно відповідає закону, має одну або кілька законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві для досягнення будь-якої такої цілі (рішення ЄСПЛ у справі «Hambardzumyan v. Armenia» від 5 грудня 2019 року, заява № 43478/11, § 59).

Отже, наступне питання, яке необхідно розкрити: чи було виправданим втручання у право особи на повагу до приватного життя та кореспонденції за статтею 8 Конвенції.

1. 1. Чи було виправданим втручання в гарантоване особі право на повагу до приватного життя та кореспонденції?

Перш ніж розглянути це питання, вважаємо, що потрібно встановити: чи є перехоплення комунікацій та передання отриманих у такий спосіб відомостей для використання іншим правоохоронним органам аспектами єдиного втручання, чи становлять окремі втручання? Це питання було предметом дослідження ЄСПЛ, який зазначив, що передання даних іншим органам розширює коло осіб, яким відомі дані перехоплення, і може призвести до розслідувань або вжиття інших заходів проти суб’єкта даних, також виснував, що передання даних перехоплення для подальшого використання іншим правоохоронним органом становить окреме втручання у права, гарантовані статтею 8 Конвенції, відмінне від початкового перехоплення комунікацій, хоча й пов’язане з ним (рішення ЄСПЛ у справі «Ships Waste Oil Collector B.V. and Others v. the Netherlands» від 1 квітня 2025 року, заява № 2799/16 та 3 інші, § 149).

Отже, як уже було зазначено вище, ми не розглядатимемо питання щодо правомірності втручання в гарантовані статтею 8 Конвенції права на етапі початкового збирання доказів у межах кримінального процесу шляхом проведення відповідної НС(Р)Д.

Ураховуючи, що передання даних перехоплення для подальшого використання іншим правоохоронним органом є окремим втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції, продовжуючи наші міркування, вважаємо, що потрібно визначити, чи було таке втручання виправданим.

ЄСПЛ зазначає, що в контексті захисту даних – як і в контексті прослуховування телефонних розмов, таємного спостереження та прихованого збору розвідувальних даних – важливо мати чіткі, детальні правила, що регулюють обсяг і застосування заходів, а також мінімальні гарантії щодо, серед іншого, тривалості, зберігання, використання, доступу третіх осіб, процедур збереження цілісності та конфіденційності даних і процедур їх знищення, забезпечуючи таким чином достатні гарантії від свавілля та зловживань (рішення ЄСПЛ у справі «Ships Waste Oil Collector B.V. and Others v. the Netherlands» від 1 квітня 2025 року, заява № 2799/16 та 3 інші, § 156).

Незважаючи на те, що, як правило, передання перехоплених даних для використання з новою метою є менш значним, ніж початкове перехоплення комунікацій, воно є суттєвим втручанням у права суб’єкта даних, що має бути обґрунтовано відповідно до вимог пункту 2 статті 8 Конвенції. Тому ЄСПЛ постановив, що передання даних для використання поза початковим кримінальним контекстом їх збору повинно мати законну основу та бути передбачуваним для суб’єкта даних. Важливість достатнього законодавчого обмеження сфери можливих нових способів використання даних також була відзначена ЄСПЛ як гарантія від свавілля та зловживань. ЄСПЛ, крім того, вимагав, щоб таке передання та використання були переконливо обґрунтовані за обставин справи, посилаючись, зокрема, на важливість мети, яку має передання. Зрештою, оцінюючи необхідність у демократичному суспільстві передання даних з метою, що виходить за межі первісного кримінального контексту їх збору, ЄСПЛ врахував, що передання підлягало ефективному судовому перегляду (рішення ЄСПЛ у справі «Ships Waste Oil Collector B.V. and Others v. the Netherlands» від 1 квітня 2025 року, заява № 2799/16 та 3 інші, § 157).

Отже, передання матеріалів НС(Р)Д, отриманих у межах кримінального провадження в результаті втручання у приватне спілкування, та їх використання в дисциплінарному провадженні може бути виправданим за пунктом 2 статті 8 Конвенції, лише якщо воно відповідає закону, має одну або кілька законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції (в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб), та є необхідним у демократичному суспільстві для досягнення будь-якої такої цілі. Дисциплінарне провадження до таких цілей не належить.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, щоб втручання було «відповідно до закону», воно повинно мати певну основу в національному законодавстві та відповідати вимогам якості: закон має бути доступним для відповідної особи та передбачуваним щодо його наслідків (рішення ЄСПЛ у справі «Ships Waste Oil Collector B.V. and Others v. the Netherlands» від 1 квітня 2025 року, заява № 2799/16 та 3 інші, § 170).

Правову основу проведення НС(Р)Д, захисту інформації під час проведення НС(Р)Д становлять Конституція України, КПК України, КК України, закони України «Про прокуратуру», «Про державну таємницю», «Про оперативно-розшукову діяльність». Процедура здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів урегульована Законом України «Про Вищу раду правосуддя».

Відповідно до приписів цих нормативно-правових актів негласне обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи, аудіо-, відеоконтроль особи, аудіо-, відеоконтроль місця, спостереження за особою, зняття інформації з електронних комунікаційних мереж, електронних інформаційних мереж, накладення арешту на кореспонденцію, здійснення її огляду та виїмки проводяться виключно з метою запобігання вчиненню тяжкого або особливо тяжкого злочину, запобігання і припинення терористичних актів та інших посягань спеціальних служб іноземних держав та організацій, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо (частина третя статті 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», частина друга статті 246 КПК України).

Крім того, зазначені нормативно-правові акти встановлюють, що використання результатів НС(Р)Д, отриманих у результаті втручання у приватне спілкування, допускається лише з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи.

Зокрема, гарантуючи кожному таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, статтею 31 Конституції України визначено, що винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

КПК України містить майже ідентичне положення, відповідно до якого інформація, отримана внаслідок втручання у спілкування, не може бути використана інакше як для вирішення завдань кримінального провадження (частина третя статті 14). Водночас згідно з частиною третьою статті 15 КПК України не може бути використана інакше як для виконання завдань кримінального провадження також і інформація про приватне життя особи, отримана в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Використання результатів НС(Р)Д в інших цілях урегульоване статтею 257 КПК України, відповідно до якої, якщо в результаті проведення негласної слідчої (розшукової) дії виявлено ознаки кримінального правопорушення, яке не розслідується у даному кримінальному провадженні, то отримана інформація може бути використана в іншому кримінальному провадженні тільки на підставі ухвали слідчого судді, яка постановляється за клопотанням прокурора.

Водночас з аналізу нормативно-правових актів, які становлять правову основу проведення НС(Р)Д і врегульовують процедуру здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів, убачається, що вони не містять жодних положень, які б давали змогу передавати результати НС(Р)Д, отримані унаслідок втручання у приватне спілкування, для їх використання в дисциплінарному провадженні щодо судді.

Принагідно нагадаємо, що згідно з вимогами статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, передання результатів НС(Р)Д, отриманих унаслідок втручання у приватне спілкування, та їх використання в дисциплінарному провадженні щодо суддів не має відповідної правової основи в національному законодавстві України, а отже, не є таким, що «відповідно до закону».

Водночас обґрунтування цього висновку не буде повним, якщо не зазначити про випадки, у яких для легалізації передання результатів НС(Р)Д, отриманих внаслідок втручання в приватне спілкування, та їх використання в дисциплінарному провадженні використовуються письмові дозволи слідчого або прокурора. Зміст зазначених дозволів здебільшого зводиться до того, що орган досудового розслідування, посилаючись як на підставу для їх надання на статтю 222 КПК України, надає дисциплінарному органу дозвіл на розголошення відомостей досудового розслідування в межах певного кримінального провадження.

На нашу думку, варто критично ставитися до таких дозволів слідчих чи прокурорів, оскільки стаття 222 КПК України не надає права слідчому або прокурору передавати результати НС(Р)Д, отримані внаслідок втручання у приватне спілкування, для їх використання в дисциплінарному провадженні. Не надає такого дозволу і пункт 11 частини першої статті 17 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро». Протилежний висновок був би явно помилковим.

Частиною першою статті 222 КПК України встановлено, що відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з письмового дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим.

До того ж зазначена норма не містить жодної згадки про можливість передання результатів НС(Р)Д поза межами кримінального провадження. Навіть більше, у таких листах-дозволах, як правило, фактично йдеться про надання дозволу Вищій раді правосуддя на розголошення відомостей досудового розслідування в межах кримінального провадження. Дозволу на передання результатів НС(Р)Д, отриманих у результаті втручання у приватне спілкування, для їх використання в дисциплінарному провадженні такі листи-дозволи не містять.

Доцільно констатувати, що КПК України не визначає, що охоплюється змістом поняття «відомості досудового розслідування». Незважаючи на це, аналіз положень КПК України свідчить про те, що результати НС(Р)Д, з-поміж інших даних, належать до відомостей досудового розслідування.

Проте положення частини першої статті 222 КПК України не існують автономно, їх необхідно тлумачити в системному зв’язку з іншими положеннями КПК України.

Використання результатів НС(Р)Д в інших цілях урегульоване зазначеною вище частиною першою статті 257 КПК України, яка також не містить посилання на можливість використання результатів НС(Р)Д у дисциплінарному провадженні.

Вище вже йшлося про те, що інформація, отримана внаслідок втручання у спілкування, так само, як і інформація про приватне життя особи, отримана в порядку, передбаченому КПК України, не може бути використана інакше як для вирішення завдань кримінального провадження (частина третя статті 14, частина третя статті 15, частина перша статті 257 КПК України).

Отже, якщо й розглядати частину першу статті 222 КПК України як норму, яка дозволяє передання відомостей досудового розслідування за межі кримінального провадження, то в частині передання результатів НС(Р)Д, отриманих у результаті втручання у приватне спілкування, зазначена норма суперечить положенням частини третьої статті 14, частини третьої статті 15, частини першої статті 257 КПК України.

Конституційний Суд України у пункті 2.1 рішення від 18 червня 2020 року № 5-р(II)/2020 констатував, що принцип верховенства права (правовладдя) вимагає суддівської дії у ситуаціях, коли співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. У таких ситуаціях до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): «закон пізніший має перевагу над давнішим» (lex posterior derogat priori) – «закон спеціальний має перевагу над загальним» (lex specialis derogat generali) – «закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим» (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.

У разі якщо норми нормативних актів рівної юридичної сили містять різні моделі правового регулювання, перевагу при застосуванні слід надавати тій нормі, яка регулює вужче коло суспільних відносин, тобто є спеціальною (постанова Верховного Суду від 29 січня 2019 року у справі № 807/257/14).

Цілком очевидно, що норми частини третьої статті 14, частини третьої статті 15 КПК України є загальними нормами і «відомості досудового розслідування» в частині інформації про приватне життя є приватним випадком щодо загального правила: врегульовують питання використання інформації, яка охоплюється та становить лише частину змісту поняття «відомості досудового розслідування».

Отже, можна дійти висновку, що положення частини першої статті 222 КПК України в системному зв’язку з положеннями частини третьої статті 14, частини третьої статті 15, частини першої статті 257 КПК України, не надають право слідчому або прокурору передавати результати НС(Р)Д, отриманих унаслідок втручання у приватне спілкування, для їх використання в дисциплінарному провадженні щодо судді.

Доцільно підкреслити, що в системі видів публічно-правової відповідальності кримінальна відповідальність є найсуворішою, зважаючи на ступінь обмеження прав і свобод, що загрожують особі, яка її зазнає. Відповідно і процес її забезпечення та притягнення до неї (власне, кримінальний процес) містить такі дозволені законом дії агентів держави, які спрямовані на максимально ефективне збирання і закріплення доказів, та які неприпустимі в інших процесах, предметом яких також є питання публічної відповідальності особи, але не настільки значної, як кримінальна. Складно навіть уявити ситуацію, за якої б законодавець, щоб уникнути свавілля та зловживань, обмежив можливість використання таких матеріалів не інакше як з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи та дозволив використання таких матеріалів в іншому кримінальному провадженні тільки на підставі ухвали слідчого судді, і водночас надав слідчому та прокурору безмежне право передавати відповідні матеріали будь-яким особам і органам. Та обставина, що результати НС(Р)Д, отриманих внаслідок втручання у приватне спілкування, були поіменовані та передані як «відомості досудового розслідування», не скасовує визначені Конвенцією, Конституцією України та КПК України гарантії та обмеження на передання та використання таких матеріалів. Крім того, у частині першій статті 87 КПК України зазначено, що недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Докази, отримані завдяки недопустимим доказам, є також недопустимими.

Зрештою, якщо гіпотетично припустити, що частина перша статті 222 КПК України існує автономно і, всупереч іншим положенням КПК України, надає слідчому або прокурору право передавати результати НС(Р)Д, отриманих унаслідок втручання у приватне спілкування, для їх використання у дисциплінарному провадженні щодо судді, ця норма явно не відповідає вимогам якості закону. Варто повторити, що відповідно до усталеної практики ЄСПЛ для того, щоб втручання було «відповідним до закону», воно повинно мати певну основу в національному законодавстві і відповідати вимогам якості: закон має бути доступним для відповідної особи та передбачуваним щодо його наслідків.

ЄСПЛ зробив висновок, що передання перехоплених матеріалів за межі початкового кримінального контексту для їх збору повинно обмежуватися такими матеріалами, які були зібрані у спосіб, що відповідає Конвенції. Обставини, за яких може відбуватися таке передання, повинні бути чітко визначені в національному законодавстві. У цьому контексті ЄСПЛ відзначив, що у разі, коли повноваження, надані виконавчій владі, здійснюються таємно, ризики свавілля та зловживань є очевидними. Саме тому вкрай важливо мати достатньо чіткі правила щодо того, коли передання даних перехоплення може відбуватися без відома зацікавлених сторін. Внутрішнє законодавство має бути достатньо чітким, щоб дати громадянам належне уявлення про обставини й умови, за яких органи державної влади уповноважені вдаватися до будь-яких таких заходів. Крім того, оскільки практичне впровадження таких заходів не підлягає контролю з боку відповідних осіб або широкої громадськості, закон повинен чітко визначати обсяг будь-яких дискреційних повноважень, наданих компетентним органам, та спосіб їх здійснення, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання. Закон повинен передбачати гарантії щодо перевірки, зберігання, використання, подальшої передачі та знищення переданих даних (рішення ЄСПЛ у справі «Ships Waste Oil Collector B.V. and Others v. the Netherlands» від 1 квітня 2025 року, заява № 2799/16 та 3 інші, § 160).

З аналізу частини першої статті 222 КПК України, пункту 11 частини першої статті 17 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» вбачається, що ці норми не визначають обставин, за яких слідчий, прокурор або детектив мають право передавати результати НС(Р)Д, отриманих унаслідок втручання у приватне спілкування, за межі кримінального провадження, так само, як і не визначає умов, мети, підстав, обсягу дискреційних повноважень слідчого чи прокурора та способу їх здійснення, кола суб’єктів, яким допускається передача таких матеріалів. За таких обставин доходимо висновку, що, якщо і розцінювати частину першу статті 222 КПК України як таку, що надає слідчому, детективу або прокурору право передавати результати НС(Р)Д, отриманих унаслідок втручання у приватне спілкування, за межі кримінального провадження, ця норма не відповідає вимозі передбачуваності як складника верховенства права.

З огляду на зазначене вважаємо, що передача результатів НС(Р)Д, отриманих унаслідок втручання у приватне спілкування, та їх використання в дисциплінарному провадженні не були «відповідними до закону» у значенні пункту 2 статті 8 Конвенції.

Згідно із прецедентною практикою ЄСПЛ, якщо було доведено, що втручання не відповідало закону, то зазвичай порушення статті 8 Конвенції встановлюються без визначення того, чи переслідувало втручання «законну мету», чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві». Дійшовши висновку, що втручання не можна вважати здійсненим «згідно із законом», ЄСПЛ констатував порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що не зобов’язаний визначати, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення однієї із цілей, перелічених у пункті 2 статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Berlizev v. Ukraine» від 8 липня 2021 року, заява № 43571/12, §§ 39, 41 та 42).

Беручи до уваги викладені міркування, також не вважаємо за необхідне розглядати, чи були виконані інші вимоги пункту 2 статті 8 Конвенції. Установивши, що передання результатів НС(Р)Д, отриманих унаслідок втручання у приватне спілкування, та їх використання в дисциплінарному провадженні щодо суддів не має відповідної правової основи в національному законодавстві України, здійснюється не «відповідно до закону» і всупереч закону, доходимо висновку, що має місце порушення статті 8 Конвенції.

1. ПОРУШЕННЯ ПРАВА ОСОБИ НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД У РАЗІ ВИКОРИСТАННЯ ТАЄМНИХ ВІДОМОСТЕЙ В ДИСЦИПЛІНАРНОМУ ПРОВАДЖЕННІ ЩОДО СУДДІ

Використання матеріалів НС(Р)Д, отриманих унаслідок втручання у приватне спілкування, в дисциплінарному провадженні також може порушувати право особи на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції, яка передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Для застосування цього правила у дисциплінарному провадженні стосовно судді спочатку необхідно встановити: а) чи є Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя (Вища рада правосуддя) «судом» у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції та б) чи поширюються на спірні відносини гарантії статті 6 Конвенції.

З першого погляду для будь-якого спеціаліста в галузі права з урахуванням численних висновків Великої Палати Верховного Суду відповідь є очевидною – так, Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя (Вища рада правосуддя) є «судом» у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції.

2.1. Чи є Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя (Вища рада правосуддя) «судом» у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції та чи поширюються на дисциплінарні провадження щодо суддів гарантії статті 6 Конвенції?

Для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції «суд» не обов’язково має бути судом загальної юрисдикції, що входить до стандартної системи судочинства відповідної країни (рішення ЄСПЛ у справі «Xhoxhaj v. Albania» від 9 лютого 2021 року, заява № 15227/19, § 284). Він може бути створений для вирішення конкретних питань, що можуть бути належним чином розглянуті поза межами звичайної судової системи. Орган, який не належить до судів Держави, може, однак, для цілей пункту 1 статті 6 підпадати під поняття «суд» у матеріальному значенні цього терміна (рішення ЄСПЛ у справі «Sramek v. Austria» від 22 жовтня 1984 року, заява № 8790/79, § 36). Лише той факт, що орган виконує багато функцій (адміністративну, регулятивну, судову, консультативну та дисциплінарну) сам по собі не суперечить визначенню органу як «суду» (рішення ЄСПЛ у справі «H v. Belgium» від 30 листопада 1987 року, заява № 8950/80, § 50).

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду дисциплінарні палати Вищої ради правосуддя у провадженні щодо притягнення судді до дисциплінарної відповідальності є квазісудом першої інстанції в розумінні стандартів за статтею 6 Конвенції. При розгляді Вищою радою правосуддя скарги на рішення її дисциплінарних палат по суті відбувається апеляційний перегляд (пункт 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2022 року у справі № 11-274сап21; пункт 22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2025 року у справі № 990SCGC/24/24).

З огляду на правовий статус, склад, функції, повноваження Вищої ради правосуддя та її дисциплінарних органів, у тому числі повноваження виносити рішення в дисциплінарних провадженнях щодо суддів аж до подання про звільнення судді з посади, немає підстав вважати інакше. Погоджуємося з тим, що Вища рада правосуддя та її дисциплінарні органи для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції підпадають під поняття «суд» у матеріальному значенні цього терміна. Необхідно зазначити, що наділення цих органів аналогами судових функцій у дисциплінарних провадженнях щодо суддів покладає на них обов’язок дотримання гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції. Орган, який не дотримується процесуальних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, не може вважатися «судом», установленим законом (рішення ЄСПЛ у справі «Eminağaoğlu v. Turkey» від 9 березня 2021 року, заява № 76521/12, §§ 99-105). Дійшовши висновку, що під час розгляду дисциплінарної справи Вища рада правосуддя та її дисциплінарні органи зобов’язані забезпечити право особи на справедливий суд, необхідно зазначити, що пункт 1 статті 6 Конвенції застосовується як у разі спору про цивільні права та обов’язки, так і при пред’явленні кримінального звинувачення, при цьому пункт 3 цієї статті захищає лише осіб, «звинувачених у вчиненні кримінального злочину».

Водночас, у різних справах ЄСПЛ розглядав застосування кримінально-правового аспекту пункту 1 статті 6 до дисциплінарного провадження. Він давно встановив, що дисциплінарне провадження як таке не може розглядатися як «кримінальне» (рішення ЄСПЛ у справі «Le Compte, Van. Leuven and De Meyere v. Belgium» від 23 червня 1981 року, заяви № 6878/75 та № 7238/75, § 42 та рішення ЄСПЛ у справі «Serge Durand contre la France» від 31 січня 2012 року, заява № 10212/07, § 56). Ці справи стосувалися кількох професійних категорій, у тому числі суддів (рішення ЄСПЛ у справі «Oleksandr Volkov v. Ukraine» від 9 січня 2013 року, заява № 21722/11, § 92-95; рішення ЄСПЛ у справі «Di Giovanni v. Italy» від 9 липня 2013 року, заява № 51160/06, § 35; рішення ЄСПЛ у справі «Sturua v. Georgia» від 28 березня 2017 року, заява № 45729/05, § 28; рішення ЄСПЛ у справі «Kamenos v. Cyprus» від 31 жовтня 2017 року, заява № 147/07, §§ 50 – 53).

Отже, Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя (Вища рада правосуддя) є «судом» у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції, який під час здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів зобов’язаний дотримуватися процесуальних гарантій пункту 1 статті 6 Конвенції у його цивільному аспекті.

Ураховуючи такий попередній висновок виникає необхідність проаналізувати, чи не призводить до порушення зазначених гарантій використання Дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя (Вищою радою правосуддя) в дисциплінарному провадженні матеріалів НС(Р)Д, зібраних у кримінальному провадженні унаслідок втручання у приватне спілкування.

2.2. Чи не призводить до порушення гарантій пункту 1 статті 6 Конвенції використання Дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя (Вищою радою правосуддя) в дисциплінарному провадженні матеріалів НС(Р)Д, зібраних у кримінальному провадженні унаслідок втручання у приватне спілкування?

Стосовно цього насамперед зазначимо, що право на справедливий судовий розгляд має тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, у якій, зокрема, проголошено, що верховенство права є частиною спільної спадщини Договірних Держав. Свавілля тягне за собою заперечення принципу верховенства права й не може бути допустимим щодо процесуальних прав так само, як і щодо матеріальних прав (рішення ЄСПЛ у справі «Grzęda v. Poland» від 15 березня 2022 року, заява № 43572/18, § 339). ЄСПЛ стверджує, що органи державної влади мають забезпечувати виконання вимог «справедливого суду» Конвенції в кожній окремій справі (рішення ЄСПЛ у справі «Dombo Beheer B.V. v. the Netherlands» від 27 жовтня 1993 року, заява № 14448/88, § 33).

Розглядаючи скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції в контексті справедливості цивільно-правового розгляду, ЄСПЛ вказав на необхідність відповісти на запитання, яке полягає в тому, чи було провадження загалом, з урахуванням способу отримання доказів, справедливим. Це передбачає вивчення стверджуваної «незаконності» та, якщо йдеться про порушення іншого права Конвенції, характеру виявленого порушення. Щодо оцінки характеру протиправності або встановленого порушення Конвенції, то питання про те, чи використання як доказу інформації, отриманої з порушенням статті 8 Конвенції або національного законодавства, зробило судовий розгляд загалом несправедливим, що суперечить статті 6 Конвенції, має визначатися з урахуванням усіх обставин справи, у тому числі поваги до права заявника на захист, а також якості та важливості відповідних доказів. Зокрема, необхідно перевірити, чи було надано заявнику можливість оскаржити достовірність доказів та заперечити їх використання. Крім того, необхідно враховувати якість доказів, а також питання про те, чи обставини, за яких вони були отримані, ставлять під сумнів їхню достовірність або точність (рішення ЄСПЛ у справі «López Ribalda and Others v. Spain» від 17 жовтня 2019 року, заяви № 1874/13 та № 8567/13, §§ 150-152).

ЄСПЛ у рішенні у справі «Adomaitis v. Lithuania», що стосувалася таємного перехоплення телефонних розмов із метою забезпечення підстав для дисциплінарного стягнення начальника в’язниці у вигляді звільнення, щодо ефективності розгляду також зазначив, що наглядовий орган повинен мати можливість перевірити, чи були спірні заходи законно санкціоновані та реалізовані (рішення ЄСПЛ у справі «Adomaitis v. Lithuania» від 18 січня 2022 року, заява № 14833/18, § 68).

ЄСПЛ у рішенні у справі «Kraska v. Switzerland» визначив, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов’язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами (рішення ЄСПЛ у справі «Kraska v. Switzerland» від 19 квітня 1993 року, заява № 13942/88, § 30).

Подальший аналіз зобов’язує розглянути питання, чи може реально Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя (Вища рада правосуддя) забезпечити право особи на справедливий суд у контексті наведених вище позицій ЄСПЛ.

Для зручності теоретичного аналізу змоделюємо ситуацію, за якої за результатами розгляду дисциплінарної справи підстава для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності була встановлена Дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя (Вищою радою правосуддя) виключно на основі матеріалів НС(Р)Д, отриманих шляхом втручання в гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції право на повагу до приватного життя і кореспонденції. При цьому в межах дисциплінарної справи до Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя (Вищої ради правосуддя) суддя надав письмові (усні) пояснення по суті дисциплінарної скарги та висловив заперечення щодо використання в дисциплінарному провадженні як доказів матеріалів НС(Р)Д. Уявімо, що своє заперечення суддя обґрунтував тим, що відповідні матеріали НС(Р)Д були отримані в межах і для цілей кримінального провадження, а тому можуть бути використані виключно для виконання завдань кримінального провадження та не можуть бути використані в дисциплінарному провадженні щодо судді.

Уявімо, що, незважаючи на те, що відповідні доводи судді були слушними й важливими, Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя (Вища рада правосуддя) повністю їх проігнорувала, лише зазначивши, що Закон України «Про Вищу раду правосуддя» не містить вимог стосовно належності та допустимості доказів.

За таких обставин видається, що, ігноруючи конкретний, доречний і важливий аргумент судді, щодо якого відкрито дисциплінарну справу, Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя (Вища рада правосуддя) не виконала своїх зобов’язань здійснити ґрунтовний розгляд поданих суддею аргументів та вже лише цим допустила порушення права особи на справедливий судовий розгляд.

Навіть більше, стверджуючи про відсутність визначених законодавством вимог щодо належності та допустимості доказів, Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя (Вища рада правосуддя) фактично констатувала, що має безмежні дискреційні повноваження у вирішенні питань належності та допустимості доказів та їх оцінки, що саме по собі ставить під сумнів дотримання дисциплінарним органом гарантованого особі права на справедливий суд, оскільки не відповідає принципу верховенства права, яке, з-поміж іншого, з метою убезпечення осіб від свавілля держави, вимагає наявності законодавчих приписів, якими обмежуються дискреційні повноваження органів державної влади, у тому числі судів (один із аспектів принципу законності, який є одним з елементів принципу верховенства права). Залишається тільки сподіватися, що не настане той момент, коли твердженням про відсутність визначених законодавством вимог щодо належності та допустимості доказів виправдовуватиметься використанням доказів, отриманих унаслідок катування чи інших ганебних явищ середньовіччя.

Утім, у змодельованій теоретичній ситуації характерним є не лише те, що висновок Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя (Вищої ради правосуддя) про можливість використання як доказів матеріалів НС(Р)Д обґрунтований відсутністю визначених законодавством вимог щодо належності та допустимості доказів, а й те, що використання таких матеріалів суперечить статті 31 Конституції України. І з цього приводу доречно повторити наведену нами на початку цієї статті тезу про те, що стаття 31 Конституції України порівняно з пунктом 2 статті 8 Конвенції значно обмежує коло законних цілей, які виправдовують втручання в таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

Зазвичай уникаючи розгляду помилок щодо питань факту або права, яких припустилися національні суди, ЄСПЛ у низці справ установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у випадках, коли допущені помилки є «свавільними або явно необґрунтованими». Так було, наприклад, у справі «Dulaurans v. France» від 21 березня 2000 року, заява № 34553/97 (§ 38), у якій ЄСПЛ установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції через «явну помилку в оцінці» – тобто помилку факту або права, допущену національним судом, яка є настільки «очевидною», що може бути охарактеризована як «явна» в тому сенсі, що жоден розумний суд не міг би її допустити, як це було підкреслено в пункті 61 рішення ЄСПЛ у справі «Bochan v. Ukraine (№ 2)» від 5 лютого 2015 року, заява № 22251/08; § 170 рішення ЄСПЛ у справі «Khamidov v. Russia» від 15 листопада 2007 року, заява № 72118/01, у якій оскаржуване провадження було «грубо свавільним».

На жаль, доходжу висновку, що в уявно змодельованому дисциплінарному провадженні може мати місце саме така очевидна та явна помилка, оскільки, використовуючи як доказ матеріали НС(Р)Д, отримані унаслідок втручання у гарантоване особі право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, дисциплінарний орган свавільно нехтує конституційною гарантією на таємницю кореспонденції та допускає серйозне та кричуще порушення одного з фундаментальних прав людини, визначених і гарантованих Основним Законом України.

Відповідно до статті 31 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

У Конституції України встановлено, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою (стаття 1); людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (стаття 3); усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (стаття 21); конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (частина друга статті 22).

В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії (частини перша, друга статті 8 Конституції України).

Визначення в Конституції України людини як найвищої соціальної цінності в Україні покладає обов’язок як на державу, так і на її громадян виявляти необхідну повагу до кожної людини. Частиною першою статті 68 Основного Закону України передбачено, що кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Держава зобов’язана не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень конституційних прав, а й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожною особою, яка перебуває під її юрисдикцією (Рішення Конституційного Суду України від 5 червня 2019 року у справі № 3-р(І)/2019).

Таким чином, під час розгляду дисциплінарної справи Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя (Вища рада правосуддя) зобов’язана забезпечити дотримання прав і свобод людини, гарантованих Конституцією України. Виконуючи зазначений обов’язок, дисциплінарний орган зобов’язаний детально розглянути аргументи судді щодо неможливості використання матеріалів негласних слідчих (розшукових) дій у дисциплінарному провадженні щодо судді з урахуванням положень статті 31 Конституції України.

Положення зазначеної норми не є розпливчатими й двозначними. Перше речення статті 31 Конституції України чітко визначає безумовне та всеосяжне право особи на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

Друге речення встановлює вичерпний перелік винятків із зазначеного права, які можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. Цим положенням Конституції України фактично врегульовано питання забезпечення справедливого балансу між правами фізичних осіб та інтересами суспільства, відповідно до якого можливість втручання в гарантовані статтею 31 права виправдовується чітко визначеною метою. Оскільки друге речення статті 31 Конституції України передбачає виняток із права, гарантованого в першому реченні цієї норми, його потрібно тлумачити обмежено. Отже, втручання в гарантоване право особи на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції є допустимими згідно з Конституцією України лише з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. Крім зазначеного винятку, стаття 31 Конституції України не містить жодних умов, дотримання яких обумовлювало би відміну або скасування прав, гарантованих цією нормою. Оскільки норми Конституції України є нормами прямої дії та покликані гарантувати практичні та ефективні права, право особи на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції гарантується також у випадках, коли їх зміст з тих чи інших причин став доступний третім особам у зв’язку з порушенням обмежень, установлених статтею 31, та поза волею суб’єкта відповідних прав. У протилежному випадку положення статті 31 Конституції України були б ілюзорними та повністю неефективними, оскільки не важко зрозуміти, як поява такої інформації у відкритому доступі може використовуватися для її легітимізації з метою обходу суворих законодавчих обмежень на її використання.

Під час розгляду дисциплінарної справи Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя (Вища рада правосуддя) встановлює наявність або відсутність обставин, що є підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Водночас запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи не є ні метою, ні завданням дисциплінарного провадження, вирішення зазначених питань здійснюють відповідні органи в порядку, визначеному кримінальним процесуальним законодавством України.

Таким чином, установлені статтею 31 Конституції України випадки, які дозволяють втручання в гарантоване право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, не дозволяють використовувати в дисциплінарних провадженнях як доказ матеріали НС(Р)Д.

Ураховуючи, що в уявно змодельованій ситуації єдиними доказами на підтвердження обставин, що можуть стати підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, є виключно матеріали НС(Р)Д, використання яких у дисциплінарному провадженні не дозволено Конституцією України, можна констатувати, що на підставі таких доказів Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя (Вища рада правосуддя) не може в жодному разі дійти висновку про наявність у діях судді складу дисциплінарного проступку і, як наслідок, притягнути суддю до дисциплінарної відповідальності.

Я підтримую тезу про те, що будь-які злочинні дії є недопустимими, тим більше, якщо такі дії порочать звання судді або підривають авторитет правосуддя. Водночас, якщо такі дії є настільки ганебними та суспільно небезпечними, що відповідно до статті 31 Конституції України виправдовують втручання у право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, особа, за наявності для цього підстав, повинна постати перед судом, уповноваженим законом установити істину у кримінальній справі, у належній правовій процедурі. На наше глибоке переконання, Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя (Вища рада правосуддя) як квазісуд під час ухвалення рішення в дисциплінарній справі не може в ім’я правосуддя порушувати принцип верховенства права, ґрунтуючи своє рішення виключно на доказах, використання яких у дисциплінарному провадженні не дозволено Основним Законом України та порушує конституційне право особи на таємницю кореспонденції.

[1] Ця стаття не є офіційною позицією Вищої ради правосуддя або Верховного Суду, а спробою автора висловити власні думки й розпочати публічну дискусію з порушених питань.

[2] Відомості спираються на дані з вебсайту ВРП. URL: https://hcj.gov.ua/acts?type=All&number=&date%5Bvalue%5D%5Bdate%5D=&date....

[3] Проілюструвати проблему можна в такий спосіб: проти судді висунуто обвинувачення за підозрою у вчиненні злочину за статтею 111 Кримінального кодексу України «Державна зрада» або за статтею 111¹ «Колабораційна діяльність», або за статтею 111² «Пособництво державі-агресору», або за статтею 368 «Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою». Замість кваліфікації судом цих діянь за наведеними нормами КК України як кримінально-караних діянь на підставі процедури, що визначена Кримінальним процесуальним кодексом України, прихильники прискореного дисциплінарного підходу пропонують визнавати таку діяльність за пунктом 3 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» як неетичну поведінку судді. На наше переконання, це несумісні підходи. Нам видається, що у разі тотожності обставин за конкуренції кримінального та дисциплінарного провадження має діяти таке правило: у разі висунення проти судді кримінального обвинувачення всі дисциплінарні провадження, що стосуються обставин, які тотожні об’єктивній стороні такого кримінального правопорушення (або певній стадії вчинення кримінального правопорушення), мають бути призупинені до набрання вироком у кримінальному провадженні законної сили. Потрібно погодитись із твердженням, що коли особа, підозрювана у вчиненні злочину, виправдана, її можна притягнути за ті самі дії до дисциплінарної відповідальності, наприклад у разі недоведення вини. Крім того, Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеційська Комісія) зазначає, що дисциплінарна відповідальність може наставати у випадку виправдання за кримінальним звинуваченням. Так само той факт, що кримінальне провадження не було ініційовано через неспроможність встановити вину у вчиненні злочину чи факту у кримінальній справі, не означає, що з боку відповідного судді не було вчинено дисциплінарного проступку, насамперед через різну природу цих видів відповідальності (пункт 53 Консультативного висновку Європейської Комісії «За демократію через право» (Венеційської Комісії) для Конституційного Суду Республіки Молдова щодо кримінальної відповідальності суддів № 880/2017 CDL-AD(2017)002 від 10–11 березня 2017 року). Це твердження є справедливим у разі недоведеності в суді складу кримінального правопорушення, зокрема суб’єктивної сторони злочину, або виправдання особи за вадами доказової бази. Якщо досліджується об’єктивна сторона дисциплінарного проступку в дисциплінарному провадженні, яка є тотожною об’єктивній стороні вчинення злочину, що досліджується під час судового розгляду у кримінальному провадженні, розгляд дисциплінарного провадження буде передчасним.

[4] Окрема думка суддів Великої Палати Верховного Суду Ткачука О.С., Воробйової І.А. та Шевцової Н.В. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2025 року у справі № 990SCGC/14/25 (провадження № 11-137сап25за) про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/129023085.

Автор: Сергій БУРЛАКОВ, член Вищої ради правосуддя, суддя Верховного Суду